Другий поверх давно продано за 20тис. «баксів», настала черга — першого.

В одній із недавніх Закарпатських газет написано, що прийшов нарешті той час, коли кооперція реанімується. Наводиться за приклад Дібровське споживче товариство, яке в той час, коли у кооператив-ній системі поширю-валась тенденція продажу об”єктів торгівлі і громадського харчування. Там допетрали, що нерентабельні крамниці, кафе чи ресторани за умови правильної  зміни кон”юктури можуть, як кажуть, нести золоті яйця.

Але, чомусь зовсім навпаки складається господарювання у Воловецького районного споживчого товариства. Тут вже розпродано значну більшість об”єктів, решту роздали в оренду, створивши якісь незрозумілі, не зовсім законні  колективні відокремлені підприємства, директори, яких фактично являються звичайними орендарями- підприємцями з тою лише різницею, що “оборот” зараховується в господарські  показники всього районного споживчого товарис-тва. ”Контора” живе  за рахунок орендної плати зі  зданих  об”єктів для такої  мети. Практично, своє призначення- надання кооперативних послуг  населенню, в районному товаристві давно забули, а заготі-вельна діяльність, без якої кооперація є неповноцінною і обмеженою у засобах своєї діяльності, для районного торговельного керівника взагалі являється раритетним радянським методом. Звісно, не випад-ково, по району роз”їжджають заготівельники з сусідніх районів, навіть  своєї області і за безцінь скуповують худобу. Та й воно інакше й бути не може, бо ж в районі нема жодного заготівельного пункту. Нічого не можна сказати й про роздрібну торгівлю Рай Ст, бо її не існує в природі. А де ж  поділися підсобні господарства? Адже, вівчарство, як і тварин-ництво взагалі, в принципі галузь високопродуктивна. До того ж,  зараз  держава знову поновила дотації виробникам тваринницької продукції.

Але керівника Воловецького райСт  чомусь “зациклило” на продажу об” єктів – навіщо ремонтувати, краще продати ще й заробити; мабуть іншому не навчений…

Розпродасть рештки від того що залишилось і повернеться туди, де постійно проживає зараз зі своєю сім”єю…

Хіба ж болить душа у заїжджої людини за чужий ій куточок гірського краю?