Поліщук

Назва “Поліщуки” пов’язана з топонімом “Полісся”, який існує ще з XІІІ ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися, як етнографічна група, хоча і мали деякі відмінності та різні назви: полесяне, подлесяне тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XIV ст. Саме в цей час і зафіксовано історичними документами самоназву “Поліщуки”

Поліщуки – в даний час, етнографічна група, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного кордону і містить в собі риси як української, так і частково білоруської культур, Основним ареалом проживання Поліщуків були береги  Прип”яті, Погорини, та Случа,, що нині включає північні райони Луцької та Рівненської областей в Україні

На ранньому етапі формування назви “поліщуки ”  стверджувалося ззовні. Усвідомлення ж населенням своєї причетності до Поліського краю відбулося набагато пізніше – на основі формування суто українського утворення. Тоді вони називалися полесянамі, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусами.  Етнографічний же поділ частини литвинського населення на поліщуків відбувався на рубежі XVII-XVIII ст, оформившись в самоназви. Палещукі, поліщуки, поліщуки. Причому форма «поліщуки» мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Українські поліщуки мали суто етнографічну природу. Певна відособленість українських  поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість Полісся – все це позначилося на специфіці культури та укладі життя його населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Це простежувалося насамперед у сімейній сфері. Полісся – один з регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої родини. Цей регіон був контактною зоною дреговичів, волинян, радимичів, древлян, частково полян, сіверян, а також западнобалтскіх спілок ятвягів, одного з осів тут племені шведських вікінгів, назва якого, за свідченням давніх польських джерел, мало слов’янізовану назву polexіanі (“полексяні”).

Поліщуки – автохтони цієї країни, нащадки найдавнішого і загадкового племені, що заселяли, за словами Геродота, всю країну від верхів’їв Прип’яті до Дону. За словами Геродота були (4, 108), численним народом з блакитними очима і русявим волоссям, вони мали дуже древнє дерев’яне місто Гелон (GelwnoV), в якому були храми схожі  на Елінських богів, тому що гелони нібито були спочатку еллінами і говорили почасти по скіфські, почасти по-грецькі. Він же запевняв, що нерви, які оселилися серед слов’янського племені будинів, тобто первісних жителів долини Прип’яті, всі були чарівниками, навіть вовкулаками. Принаймні раз на рік перетворювався на кілька днів у вовка.Треба думати, що існував звичай носити  вовчу шубу вовною вгору і що це саме дало привід до припущення про уявне перетворення на вовка.

Згідно  ”Балтської теорії” (концепції якої дотримувалися такі дослідники як Гімбутіене, Сєдов, Русанова) в Поліссі (на південь від Прип’яті) слов’яни з’явилися в VI столітті н.е. і лише в VIII столітті стали заселяти територію на північ від неї, де до того проживали східні балти. . На рубежі VI-VII століть і до рубежу VII-VIП століть межа між слов’янами і східними балтами в Поліссі збігається з плином Прип’яті.
З початку VIII століття – перші слов’янські пам’ятники на лівому березі Прип’яті. Все VIII століття – поступове освоєння слов’янами північної частини  Полісся.Заселення йшло повільно, кількома хвилями, в VIII-Х століттях. Місцеве населення поступово змішувалося з сторонніми слов’янами. В результаті міграції західного населення відбулася його інтеграція з місцевими праслов’янськими племенами…